Андрій Білецький: Мінські угоди: п'ять років ганьби

5 років тому українська влада погодилася на Мінські домовленості, нав'язані Росією та Заходом. Патріотично налаштованому електорату пояснили, що це – тимчасова тактична пауза, яка дасть можливість перевести подих після розгрому в Іловайську, зібратися з силами та відбити захоплені ворогом території у зручний момент. Іншій частині населення пояснили про "мирний план Порошенка", який дасть можливість звільнити Донбас шляхом умовлянь Володимира Путіна. Сторони зобов'язалися припинити вогонь та забезпечити доступ ОБСЄ для перевірки режиму тиші. Більшість обов'язків, за домовленостями, лягли на Україну. Ми пообіцяли децентралізацію, особливий статус Донбасу, амністію бойовиків, виведення найманців, "інклюзивний національний діалог" та низку економічних "покращень" для Донецька та Луганська. Паралельно Росія та Німеччина почали тиск на українську владу з приводу розформування добробатів – градус параної Порошенка регулярно піднімали доповідними про можливі заколоти та майбутню військову хунту. Для нової української влади Кремль не вигадав нічого нового: її "кружляють" в давно перевірений спосіб, апробований не лише на попередній владі, але й на всіх конфліктах за прямої чи опосередкованої участі Росії.

У вересні 2014-го я заявляв в ефірі 5-го каналу: якщо Мінське перемир'я буде максимально використане для перегрупування військ і їх забезпечення, ми маємо всі шанси в стислі терміни відбити Донецьк та Луганськ. Якщо ж Мінськ триватиме довше трьох місяців, Україна втратить такі шанси. Після того, як Україна погодилася на перемир'я на російських умовах, на Донбасі продовжили фіксувати вогонь з боку Росії, пересування колон російської бронетехніки, порушення повітряного простору російською авіацією. Через кілька місяців були обстріляні цивільні під Волновахою, був зданий Донецький аеропорт, стався наступ на Дебальцево, так звана ДНР розбомбила околиці Маріуполя. Водночас Україна опинилася із зав'язаними руками – ми добровільно відмовилися від будь-яких активних дій.

Попри атаку на Маріуполь з району Широкиного, полк "Азов" змушений з великими труднощами виборювати право на проведення наступальної операції. Попри те, що на неї дали згоду Президент Петро Порошенко, секретар РНБО Олександр Турчинов та начальник ГШ Віктор Муженко, вже під час наступу виявилося – Генштаб зупинив постачання нам боєприпасів та пального. Також на 4 доби була заблокована ротація "Азову" підрозділами ЗСУ на відвойованих позиціях. Полк поніс втрати, але Україна убезпечила одне з найважливіших промислових міст.

Паралельно цьому нас атакували ще й інформаційно. Як росіяни та європейці, так і свої. Генштаб розпустив чутки про те, що Широкинська операція була не погоджена з ними. Це до слів нинішнього глави МЗС про те, що країна може й хотіла б покладатися на армію, але змушена довіритися дипломатії. За ці роки було зроблено все і навіть більше, щоб повністю довіритися в цьому питанні можна було лише білому прапору. "Попередники" ще в 2016-у році заявляли, що нас врятують лише "формула Штайнмайєра" та "план Мореля" – приховані від суспільства домовленості, про які говорять в нормандському форматі та в Мінську.

Можна лише здогадуватися, що стоїть за готовністю уже другої української влади ще на старті погоджуватися на найбільш невигідні компроміси. У будь-якому разі – за хайп і лайки для миротворця і донбаські підприємства для його політичного партнера доведеться розплачуватися всій нації. Якою буде ціна за новину про начебто мир?

Найперше, що слід розуміти. Після втілення існуючих домовленостей (Мінськ-1, Мінськ-2 та супутні документи) Україна відкочується в 90-ті рр. за рівнем залежності від Росії. Кремль встановлює контроль над зовнішньою та внутрішньою політикою.

Друге. Наближення вже реальної, а не організованої Росією громадянської війни. 16 вересня у Маріуполі був застрелений бойовик т.званої ДНР, угруповання "пятнашка" Роман Джумаєв, якого незадовго до того український суд відпустив під домашній арешт. Подібні інциденти вийдуть за межі нинішнього санітарного кордону довкола ОРДЛО. Перед кожним представником пасіонарної частини суспільства з часом стоятиме питання, за кого він? При цьому сегментація за різними поділами зростатиме. За найпесимістичнішого сценарію на країну чекає повне розчленування – кожному із сусідів може дістатися своє.

Третє. Навіть за умови чесного виконання Росією всіх домовленостей (у що не вірю від слова "зовсім"), Україна все одно не отримує повного контролю над Донбасом. Регіон залишатиметься закритим специфічним анклавом РФ зі своїми міліцією, судами та прокурорами. Водночас бойовики отримують змогу вільно мігрувати територією країни. Це означає диверсії і теракти по всій Україні.

Четверте. На Україну лягає непомірна фінансова ноша. Київ повинен буде взяти на себе соціальні виплати – пенсії та зарплати, створення нових робочих місць, відбудову зруйнованої інфраструктури і відновлення занедбаної екології.

Натепер Росія і так звані ДНР-ЛНР розмародерили промисловий потенціал Донбасу. Тож ми отримуємо не просто дотаційний регіон, у який навряд чи захочуть вкладатися інвестори, а депресивну зону. Не варто сподіватися, що ООН, ЄС чи США будуть вкладати кошти в серйозні проекти. Гроші підуть на медіа-, гендерні- та ЛГБТ-студії, що навряд чи принесе відчутну користь промисловому регіону. Володимир Зеленський заявляв, що для відбудови Донбасу потрібно 10 мільярдів доларів. Але Україна – не Росія, яка після Другої чеченської купує лояльність Чечні величезними дотаціями з нафтодоларів.

П'яте. Жодна умовно проукраїнська партія навіть не буде допущена до виборів на Донбасі. Щоб приблизно отримати уявлення, як вони виглядатимуть, можна подивитися на нещодавні місцеві вибори в РФ. На визнане ОБСЄ, Держдепом, Радою Європи волевиявлення не допустили умовно незалежних кандидатів. І це в Москві. А в окупованому Криму російські партії влади просто розпасували між собою мандати. Ігор Коломойський заявив на полях саміту Ялтинської Європейської стратегії, що "Слуга народу" на Донбасі візьме 80%. Якщо він про це домовиться з Путіним, можливо "Слуга народу" щось візьме і на непідконтрольних територіях – це вже буде питання домовленостей в трикутнику Путін, Медведчук, Коломойський. За кожен мандат "слуг" платити треба буде національними інтересами.

Шосте. Будь-які зрушення в питанні Донбасу, автоматично розблоковують ізоляцію Росії. Повернення G8 та зняття санкцій – лише питання часу. Після цього в Кремля будуть розв'язані руки для будь-яких рухів у регіоні. Російська експансія неминуче буде поширювати на Південь. Україні плавно відсікатимуть виходи до моря.

Сьоме. Розведення навіть у найменш принциповій з точки зору військової тактики зоні вже погіршує позиції України, яка за кожну п'ядь землі заплатила людськими життями. Кожне нове розведення ускладнюватиме для військових можливості захисту країни.

І головне.

Хіба за це все країна віддала 16 тисяч життів? Пристайко з Зеленським вдають, що не помічають зростання бойових втрат в останні кілька місяців. "Потепління" між ними та Путіним відбувається на тлі щоденних смертей та каліцтв. Україна сама педалює Мінськ-3 за умов ще більш невигідної внутрішньої та зовнішньої кон'юнктури. У своїх намаганнях витягувати електорату все нових і нових зайців з кишені, Зеленський готовий без достатнього досвіду сідати за стіл переговорів з Росією, Росією і Росією.

Майже до 2018-го Порошенко теж був упевнений, що педалювання Мінська принесе йому як бізнес-, так і електоральні дивіденди. В результаті Україна втратила людей і час. Потрібні десятиліття, щоб розібратися з політичним спадком попередньої влади в питанні Донбасу. Якщо ж Україна піде шляхом, пропонованим Зеленським, ми можемо втратити можливість вирішити цю проблему назавжди. Про Крим за такого розкладу буде навіть непристойно згадувати.