Влад Троїцький: Об'єднатись не ''проти'', а ''за''

Повертаючись в Україну після довгих подорожей, у мене виникає когнітивний дисонанс. Здавалося б, існує тиражований образ "бідної, нещасної країни". Але ти приїздиш, і у тебе не виникає відчуття, що це – "найбідніша країна Європи". Дикий трафік машин, величезна кількість новобудов, торгові центри, кафе, ресторани, театри – всюди повно людей. Мова не лише про Київ, але й про великі та малі міста – однакова картина. Як так? Чому так відбувається?

Згідно з офіційними даними, тіньова економіка у нас складає 30-40% ВВП. Мені здається, що ця частина набагато більша. І така економічна діяльність, насправді, дає стійкість нашому суспільству до безумства нашого уряду. Наша держава дуже неефективна. Люди самі вибудовують свою "історію життя", вирішуючи проблеми освіти, медицини тощо. І мені здається, що таке явище створює можливості для розвитку країни. Тому що очікувати, що держава щось зробить – це, знаєте, доволі наївно. Можна не дожити.

З іншого боку – точно плюс. Децентралізація – те, що справді відбулось. Міста, спільноти отримали свою автономію, свої ресурси. Ризик: створення феодальної держави, адже тепер у місцевого "феодала" – більше грошей, більше впливу, більше можливостей. Якщо громадянське суспільство нерозвинуте, ним легко маніпулювати, адже воно розгублене перед майбутнім. Тому людям розповідають про те, що "пенсії у 10 разів збільшимо", "ціни на газ у 10 разів зменшимо". Зрозуміло, що цього ніколи не буде, але люди хочуть вірити у казку про те, як вони чудово житимуть.

Але, якщо у нас освічений "феодал", він розуміє необхідність "нав'язування" картини модернової України. На щастя, у нас з'явились такі місцеві мери, які починають мислити у цьому напрямку. Це дає надію. Тому що, як тільки "просунуті керівники" робитимуть мешканцям міст ін'єкції сучасного гуманітарного світу, атмосфера у місті буде більш "friendly", більш "cool". Мешканці та пасіонарії почуватимуть себе у цьому місті комфортно, а не намагатимуться кудись "звалити", чи емігрувати.

Ми (ДАХ, ГогольФест) робимо ставку на "позитивну історію". На той невеликий, але впливовий прошарок пасіонаріїв, які готові, ні на що не очікуючи, будувати нову Україну.

У проекті GogolFest Inoculation (з англ. – "посів", "щеплення"), ми максимально мобілізуємо культурних активістів, аби вони почали підштовхувати свою місцеву владу: "Шановні, ми хочемо жити інакше". Тоді може відбуватись справжня синергія низових ініціатив та нашої компетенції (міжнародних зв'язків, навичок тощо). І якщо до цього процесу долучається й влада, тоді це – "синергетичний вибух".

Фестивалі – це, на жаль, короткі проміжки часу. Потрібні "місця сили", в яких можна проектувати роботу на тривалий час. Протягом року в цих просторах має відбуватись формування "нової України". Фізично таких просторів наразі дуже мало. У людей є внутрішня потреба цього, але вона досі чітко не усвідомлена. Сформулювати її та довести до конкретних дій дуже складно.

Наприклад, коли Польща увійшла до Євросоюзу, почалась європеїзація країни. У багатьох містах збудували сучасні культурні центри з гарною архітектурою та наповненням. І, відповідно, це стало центром унітарного прориву кожного міста. Поляки перестали ідентифікувати себе з цим постсоціалістичним "трешом" – ось, їм дали "фізичний сенс", образ того, куди вони йдуть.

У нашій країні за 27 років незалежності не збудовано жодного модернового простору, пов'язаного з культурою. В усій країні. Жодного.

Іронія у тому, що кількість торгових центрів збільшується. Це – храми споживання. Фактично, це такі сакральні місця Мамона – бога "бабла". Я не проти, у жодному випадку. Справді, це – не "радянщина". Тим не менш, ти усвідомлюєш, що суспільству нав'язується культура споживання. Ось тобі храм – величезна амбіційна архітектура, чистота, вівтарі, в яких є свої жреці (тобто, продавці). Ти приходиш і виконуєш ритуали: йдеш у заклади харчування, дивишся кіно з попкорном, купуєш якийсь мотлох, який тобі не потрібен, чи потрібен. Але, швидше, не потрібен. Ти виконуєш певний "храмовий ритуал споживання". Чому, власне, людина йде туди? Вона почуває себе захищеною та неприниженою. Навіть якщо у тебе немає великих коштів, принаймні, ти – в теплі, чистоті. Можеш просто десь посидіти, нічого не купуючи, але вже якось "причетний" до тієї іншої цивілізації.

Аналогічна ситуація з образом "нової України". "Україна", "українець" – це ж не можуть бути порожні слова. Це повинно бути матеріалізовано у конкретних символах – будівлях і просторах, які ти асоціюєш та маркуєш як "Ось – майбутнє України. Ось, я це бачу – воно таке". Але цього немає.

Ми намагаємось це робити з ГогольФестом. Хоча б той короткий час, протягом якого проводиться фестиваль, ти думаєш: "Начебто, це має бути отак. Я бачу людей, близьких мені за духом. Вони сповнені енергією творення, вони довіряють одне одному". Довіра та творення – це ж дуже круто, так? Ми часто об'єднуємось "проти", але дуже важко об'єднатись "за". Ось ГогольФест – одна з небагатьох платформ, яка дає можливість об'єднатись "за". І це – одне з наших призначень.

Коли, боронь Боже, читаєш новини, ти, звісно, розумієш, що тобі не варто тут щось робити. І брати у всьому цьому участь зовсім не хочеться, тому що середовище токсичне. З іншого боку, коли спілкуєшся з окремим людьми, не пов'язаними з цим треш-водевілем, ти розумієш, що, в принципі, не все так погано.

Але існує ця національна хвороба, що ми такі "бідні", мовляв "Що з мене візьмеш?". Ось як перейти з цього формування свого побуту ("маленького світу") у щось більше? Звісно, люди повинні жити, повинні добре харчуватись, одягатись – це нормально. Інша справа, що має бути ще гуманітарна, ціннісна "надбудова" – "купол", який дає нам почуття власної гідності та диктує правила взаємодії одне з одним. Не кожен відкриває це для себе. Чому я повинен довіряти комусь? Що може об'єднати Україну? Просте бажання добре жити? Ну, це – не факт. Бо лише тоді, коли людина бачить своє призначення, свою "потрібність" і, що найважливіше, має якусь мрію, лише це й мобілізуватиме її. Тоді людина може значно легше переживати свої проблеми.

До прикладу, після Другої світової війни Японія була повністю розбита. Ідея відродження, опираючись на автентичну культуру та освіту, перетворила Японію в одну із провідних країн сучасності. Або Китай – лише 25 років тому Китай був дуже бідною країною. 25 років тому. Ми за цей період, на жаль, таких проривів, як Китай, не зробили. Чи можемо ми зробити? Можемо. Особливо зараз, коли світ знаходиться у якійсь божевільній турбулентності.

Світ розгублений. У тій ж "прекрасній Європі" уряд та еліта, насправді, не дуже розуміють, що відбувається. У Франції – жовті жилети, в Німеччині – права радикальна партія "Альтернативи для Німеччини", яка зараз вже має дуже вагому підтримку серед німців, у Великій Британії – брексит, у США – Трамп і "решта". Світ у передчутті суттєвої перебудови.

Стійкість українців до турбулентності дуже висока, за рахунок нашої "пластичності" та тіньової економіки. Кожен розраховує сам на себе. Це – плюс. Але дуже важко, коли ти весь час очікуєш на лихо, побудувати щось велике.

Наприклад, йшла мова про те, аби побудувати в Україні гіперлуп. Здавалося б, Україна та гіперлуп – божевілля якесь. Але це – зухвальство. І мені здається, що це – круто. Власне, так я колись придумав ГогольФест: "Ну, як це можна зробити? От як?". Я не був дуже заможною людиною, у мене був малий, середній бізнес. Але ми наважились. І, як би там не було, це вийшло. "ДАХу" вже 25 років.