Володимир Горбач: Про церковну політику: усе тільки починається

Ні, я не писатиму про релігію, тільки про політику:)

Отже, насьогодні в Україні склалася нова церковна ситуація: замість двох національних, але не визнаних зовнішніми церквами структур створено одну – Православну церкву України, визнану як мінімум, Вселенським патріархатом. У цьому сенсі Помісний собор 15 грудня справді був об'єднавчим. Але набагато важливіше, що він був установчим.

Таким чином, Україна має цілих три церкви, що апелюють до Київської традиції християнства: Православну церкву України, визнану Константинополем, Греко-Католицьку церкву, визнану Римом і Українську православну церкву, яку визнає Москва. Це справжній геополітичний вузол.

І розв'язати його ми зможемо лише у взаємодії з іншими причетними до його створення силами: Константинополем, Римом і Москвою. Це до питання, чому не вдалося на Соборі об'єднати усіх православних ієрархів. Бо це справа не одного собору і не на один рік. Але процес уже пішов і ось чому.

З одного боку, в Україні, яка веде справедливу оборонну війну проти Москви, співіснують дві версії православ'я: українська і російська. І це справді різні версії православ'я, а не просто дві різні церковні організації.

Українське православ'я живитиметься грецькою освітою і культурою, робитиме ставку на молодих священників, а також матиме потужну емоційну підтримку патріотичних громадян, які ще донедавна і не підозрювали наскільки важливо для них мати власну церкву.

Російська версія православ'я в Україні втратила свою основну "скрепу" – монополію на канонічний статус на цій території і монополію на "благодать". А залишилася, як це не смішно, пережитком Радянського Союзу з усіма витікаючими... Москва, звичайно, захищатиме свою версію в Україні, але про жодну експансію чи катехизацію вже не йтиметься, це буде церква у фазі глибокої оборони проти зовнішнього недружнього до Москви світу. Більшість українського суспільства їх або ігноруватиме або активно бойкотуватиме.

З іншого боку, Україні, яка веде справедливу оборонну війну з Москвою, допомагають і допомагатимуть інші центри церковної влади. Ми побачили це на прикладі томоса від Константинополя. Побачили і з Риму.

Справа у тому, що дотепер екуменічний діалог на вищому рівні вели Папа Римський з Патріархом Московським. І Гаванська декларація – цьому доказ. Так відбувалося тому, що у Римі виразником інтересів світового православ'я бачили саме Москву, а не Константинополь. Не з релігійних, а із суто політичних міркувань – через неспівмірну чисельність вірних.

Тепер же ситуація може принципово змінитися, Москва втратила монополію на православ'я! Відтепер у Європі й далі мають розуміти, що православне не означає російське. І якщо підтримати українську версію православ'я, то цієї монополії вже ніколи не буде, а там і лідерство у православному світі перейде... ні, не до України, а до Константинополя. І міжконфесійний діалог старому Римові потрібно вести знову з Новим Римом, а не з якимось "третім".

А тепер нагадаю, що у Гаванській декларації, підписаній 13 лютого 2016 року Папою Франциском і Патріархом Кірілом зазначалося, що Унія 1596 року була... помилкою. І хоча це визнання з боку Франциска, на мою думку, є його політичною помилкою, цей факт відкриває шлях до об'єднання УГКЦ з новоствореною Київською митрополією. За умови, звісно, доброї волі з боку двох українських церков Київської традиції, а також згоди Риму і Константинополя. І саме це може бути приводом для надання українській церкві статусу Патріархату.

Отака сподівано-несподівана метаморфоза може нас чекати у перспективі 5-10 років. Ну, і остаточний занепад російської концепції "Русского міра".

Так що тема церкви насьогодні стоїть не як релігійна проблема, а як проблема передусім політична, причому, геополітична.