Марина Ставнійчук: Україна і криза світового правопорядку: нові реалії. Чи розуміє влада тонкощі процесу?

13-го вересня розпочнеться 15-та Щорічна зустріч Ялтинської Європейської Стратегії (YES) "Майбутнє покоління всього". Попри загальну назву, учасники YES будуть дискутувати з дійсно актуального кола запитань: "Якими будуть завтрашні загрози суспільству, економіці та політиці? Які глобальні виклики чекають на нас? Яке майбутнє Сполучених Штатів, ЄС, НАТО, Російської Федерації? Як захистити демократію від маніпуляцій іззовні та як протидіяти дезінформації".

Сподіваюсь, поважні учасники форуму не обійдуть увагою тему кризи системи міжнародного права. Бо насправді це – один із найсерйозніших викликів, який щойно остаточно сформувався і оформився.

Днями в Америці прозвучала знакова заява. Яка певною мірою віддзеркалює тенденцію щодо формування нового світового правопорядку. І хоч це було за океаном, переконана, що ця заява має безпосередній стосунок до зовнішньополітичної позиції України та її перспектив у пошуку мирного врегулювання.

Маю на увазі виступ радника президента США з питань національної безпеки Джона Болтона, який сказав, що Америка припиняє співпрацю із Міжнародним кримінальним судом в Гаазі. Заява мала достатньо жорсткий характер. Пан Болтон підкреслив, що піддає сумніву авторитетність МКС і навіть пригрозив притягненням до відповідальності його суддів, вжиттям щодо них санкцій.

Це була реакція, насамперед, на намір МКС офіційно відкрити провадження щодо військових злочинів, скоєних Афганськими національними силами безпеки, бойовиками "Талібану", а також ймовірно американськими військовослужбовцями в Афганістані.

Така позиція МКС розцінена, як "загроза американському суверенітету та інтересам національної безпеки". Пан Болтон також наполягав на тому, що США будуть використовувати будь-які засоби для захисту своїх громадян та громадян союзних країн, до прикладу таких, як Ізраїль, від несправедливого переслідування з боку Міжнародного кримінального суду.

В Україні цю заяву ЗМІ загалом не поширюють та, відповідно, воліють широко не коментувати. Хоча вона має цілком зрозумілий сигнал – суд в Гаазі, з яким ми співпрацюємо, як держава на території якої йде війна і, відповідно, здійснюються воєнні злочини, злочини проти людяності, більше не є для великих геополітичних гравців єдиною міжнародною судовою інстанцією, призначеною для судового переслідування військових злочинів та злочинів проти людяності, геноциду тощо. В умовах, коли авторитетні міжнародні організації явно переживають кризові часи – це стосується, зокрема, і ОБСЄ та ООН – таке ставлення до Міжнародного кримінального суду формує, як на мене, тенденцію певного послаблення системи міжнародного права. На нинішньому етапі історії, коли "великі гравці" змагаються за зміцнення своїх позицій у новому світопорядку, це ускладнює становище інших держав, які є доволі часто об'єктами їх перемовин. Стосується це і України. Адже серед 11-ти проваджень, що нині опрацьовуються в МКС, є і справа "Ситуація в Україні" щодо подій на Майдані, Криму та Донбасі.

Не важко передбачити, що Росія може заявити подібну до американської риторику. Тим більше, що, як і США, вона завжди мала "окрему позицію", яка полягала у тому, що обидві країни свого часу підписали Римський Статут (договір, яким був заснований МКС), але не ратифікували його.

Більш того, у 2002 році США офіційно відкликали свій підпис. Росія здійснила демарш у 2016-му, заявивши про свою неучасть в Римському статуті одразу після Звіту прокурора МКС, в якому дії Росії проти України були визнані як такі, що мають ознаки військової агресії.

І тут доречно нагадати: окрім світових "монстрів" – США та Росії – і Україна не ратифікувала Римський статут до теперішнього часу, підписавши його у тому ж 2000-му році, коли це зробили США і Росія. І якщо раніше це були просто зволікання, то для держави, яка потерпає від агресії і військових злочинів на своїй території, це виглядає геть нелогічним аж до можливості кваліфікувати дії теперішньої української влади, як злочинно недбалі. Нагадаю, що автори так званої судової реформи у 2016 році вписали в Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) " положення, згідно з яким "Україна МОЖЕ визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду". Окрім такої казуїстичної формули, згідно з якою ратифікація може станеться, а може й ні, у Прикінцеві та перехідні положення цього ж Закону було окремо вбито ще один юридичний цвях. Бо виписали так, що саме ця єдина норма відтерміновується і вступає в силу аж через три роки після внесення змін до Конституції України щодо судової реформи! Нагадаю, термін, коли можна гіпотетично почати розглядати питання ратифікації Римського статуту, настане 30 червня 2019 року.

Тобто українською владою було цинічно продемонстроване насправді небажання ратифікувати Римський статут. Певною мірою, внаслідок цього проявилась і неповага до МКС. І нині, сидячи на такому шпагаті, українцям доводиться вникати у сенси наступної фрази пана Болтона: "Ми розглянемо можливість застосувати кроки у Раді Безпеки ООН, щоб позбавити суд його широких повноважень, щоб МКС в тому числі не мав юрисдикції над американськими громадянами та громадянами країн-союзників, які не ратифікували Римський статут". Зрозуміло, що говорячи про союзників, радник Болтон мав на увазі Ізраїль. Але решта "нератифікаторів" теж є і, як не крути, Росія серед них!

Росія може аплодувати. А Україна?

До озвученого паном Болтоном наміру доводиться ставитись серйозно. Судячи з того, як впевнено і швидко США влітку цього року достроково припинили членство в Раді ООН з прав людини (тоді було заявлено, що Америка не потребує порад ООН та інших міжнародних організацій), наміри позбавити Суд юрисдикції над усіма, хто не ратифікував Римський статут, не є простим струсом повітря. Вони мають правову рацію.

У цих нових обставинах авторитет і легітимність рішень Міжнародного кримінального суду, на жаль, дещо знижуються. Ймовірне виведення або не входження під його юрисдикцію низки держав, у тому числі Росії, ускладнює процес не лише провадження у справах, а й виконання його рішень.

І єдиним, хто від цього програє у трикутнику США-РОСІЯ-УКРАЇНА, є саме Україна. Яка, нагадаю, офіційно відтермінувавши ратифікацію Статуту в період "гарячої" фази війни на Донбасі, вже об'єктивно позбавила себе максимально ефективного впливу на агресора, хоча двічі за період з 2014 року зверталася до МКС за процедурою Ad-hoc.

В Гаагу їздив Генпрокурор України, звично виблискуючи впевненими заявами, звітуючи нам про успіхи, зокрема, у справі про військові злочини Росії проти України. Окремо переконував МКС розслідувати злочини під час Майдану. Але, що вже тоді дивувало, – прокурор МКС вказав на недостатність доказів. Юрій Віталійович пообіцяв завалити суд доказами, але традиційно "завалив" справу. Принаймні основна доказова база, яку отримав МКС від України, попри усі балачки, була зібрана не державними органами, а громадськими організаціями. Самому ж представникові держави, безперечно, було важко переконувати у своїй правоті МКС, щодо якого був зроблений принизливий знак – відтермінування моменту, коли Україна "може" лише почати процедуру ратифікації Римського статуту, під час війни аж через три роки!

Тому цілком зрозуміло, чому в Україні "не помітили" заяви пана Болтона. Адже зайвий раз треба пояснювати своєму суспільству власну неспроможність і гібридність поведінки, та розшифровувати логіку вчинків за її відсутності. Це неприємно.

Але ці нові обставини є. Нині Україна повинна сприйняти їх, проаналізувати ризики та сформувати позицію, за якою розслідування злочинів проти людяності, воєнних злочинів, скоєних на території нашої держави, має бути обов'язково завершено. Це є одним із основоположних моментів у встановленні справедливості. Відправною засадою у процесі миробудівництва. МКС, у відповіді на закиди пана Болтона, висловив ключову думку, яка має стати і для України за нових умов ще більш очевидною – "...юрисдикція суду (МКС – авт.) є вторинною щодо до юрисдикції самих держав у розслідуванні та притягненні до відповідальності, а також у відновленні справедливості щодо постраждалих співтовариств. Тільки у випадку, коли держава не в змозі зробити це взагалі або як належить, МКС здійснює свою юрисдикцію".

Це означає, що у першу чергу відповідні національні органи зобов'язані розслідувати злочини під час Майдану, в Криму та на Донбасі. Ніхто не буде замість України збирати докази цих злочинів. Перед нами усіма стоїть питання – а чи достатньо власне сама українська держава в особі її влади зробила у ході розслідувань злочинів, про які йдеться? Чи усе можливе зробила для того, щоб продемонструвати Світові свою відданість основним принципам і засадам міжнародного права? Погодьтеся – це знакові запитання! Їхня актуальність полягає у тому, що демонстрація сили права і можливостей держави – це аргументи набагато сильніші за вписування у Конституцію формул "вступити" або "приєднатись".

Бо коли "приєднують" чи "приймають", то оцінюють дії та позиції, а не декларовані формально прагнення. Якщо про Євросоюз, то нагадаю, що у статті 8 Розділу ІІ Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом передбачено, що "Сторони співробітничають з метою зміцнення миру та міжнародного правосуддя шляхом ратифікації та імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС) 1998 року та пов'язаних з ним документів". Зауважу, що Європейський Союз з 2014 року неодноразово нагадував владі про обов'язок виконати взяті на себе зобов'язання. Але "віз" цинічно залишений там, де був чотири роки тому.

У часи, коли Світ зазнає трансформацій у глобальному правопорядку, коли, на жаль, домінування сили стає останнім аргументом, нам треба вчитися покладатися на себе і свої спроможності.

Світ змінюється і кожна країна у ньому переслідує свої інтереси.