Ольга Богомолець: З Україною в серці...

Помер Віталій Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 року. Мала честь познайомитись з ним під час мого навчання в Америці.

Народився В. Калиниченко 31 січня 1938 року в селищі Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 року у Вашинґтоні, США.



У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінґраді. Інженер-електрик, економіст.

Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", вирішив виїхати з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ. Заарештований у вересні 1964, але у січні 1965 звільнений.

1965-66 працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінґраді.

20.07.1966 при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим.

12.01.1967 Мурманським обласним cудом засуджений до 10 років. таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР. Покарання відбував в селищі Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13.06.1972 р. до табору ВС-389/36 у селищі Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

Брав активну участь у боротьбі за статус політв'язня, за поліпшення умов утримання в'язнів. На початку 1974 разом з групою політв'язнів відмовився від радянського громадянства.

24.11.1974 Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами". Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв'язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв'язня.

1975 був переведений у Владимирську в'язницю.

Улітку 1975 Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінця лютого 1976 р. утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19 березня1976.

Після звільнення п. Віталій на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.

З 3 жовтня 1977 року В. Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

17 – 27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23 жовтня 1977 відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.

12 грудня.1977 у В. Калиниченка проведено обшук у зв'язку з арештом Левка Лук'яненка. 18 грудня.1977 підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.

07 квітня.1978 р. Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліґанство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то "просять відмежувати" їх від Калиниченка.

Був звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв'язку з чим 07.10.1979 тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

2 листопада 1979 йому увосьме продовжений термім адміністративного нагляду. Віталію знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12.1972 і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити еміґрувати.

29.11.1979 Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл.

18.05.1980 Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 років. таборів особливого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.

З 10.10.1980 термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув'язнений на рік у камері-одиночці.

20.01.1983 Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 роки в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.

08.12.1987 у зв'язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18.04.1988.

Жив у Васильківці, потім у Харкові.

6 квітня.1989 виїхав у США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 року. Останніми роками тяжко хворів.

Указом Президента України від 8 листопада. 2006 "за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом "За мужність" І ступеня.

Дякую Василю Овсієнко за надану інформацію...

Вічна пам'ять нескореним українцям...