Українська правда

ПУБЛІКАЦІЇ

Загублені. Як живуть під Черніговом незаконні мігранти з 29 країн
09.11.2018 06:00
"Українська правда" побувала в Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства. Він найбільший із трьох існуючих в Україні. Ми дізналися, хто там перебуває зараз, у яких умовах живуть ці люди та чи хочуть залишитися в Україні.

Двором, що обгороджений колючим дротом, неспішно ходять молоді чоловіки. Зрозуміти, якою мовою вони розмовляють, вкрай важко. Їм не надто хочеться спілкуватися з "гостями". Вони – незаконні мігранти. Та навряд чи знають, що Україна вважає їх загрозою для своєї державної безпеки. Принаймні, таку гучну заяву зробили в МВС.

За даними правоохоронців, лише протягом двох тижнів серпня 2018 року на території України виявили 1167 нелегалів. У минулому році в Україні таких нарахували 9,6 тисяч. Найчастіші "гості" – громадяни Росії, Білорусі, Таджикистану, але є й такі, кого занесло із зовсім далеких країн, наприклад, Індії, В’єтнаму чи Конго. Не всі вони воліють жити тут, для багатьох Україна – лише шлях до Європи.

"Українська правда" побувала в Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства (далі – ПТПІ). Він найбільший із трьох існуючих в Україні. Ми дізналися, хто там перебуває зараз, у яких умовах живуть ці люди та чи хочуть залишитися в Україні.

За даними правоохоронців, лише протягом двох тижнів серпня 2018 року на території України виявили 1167 нелегалів

"Більшість – громадяни Пакистану, РФ, Бангладешу, В'єтнаму"

Сонячний день. На асфальтованому дворі, який нагадує шкільний спортивний майданчик, прогулюються чоловіки.

– Піди скажи їм, щоб піднялися із землі, бо завтра доведеться лікувати, – говорить охоронцю в синьому "камуфляжі" начальник.

Той іде до купки чоловіків під залізною сіткою, які про щось жваво теревенять.

Виникає відчуття, що потрапив до гуртожитку українського вишу: навколо переважно молоді люди різних національностей, одягнені в спортивний одяг, а на решітках вікон розвішані випрані речі. Тільки тут на високих бетонних парканах – колючий дріт, а за "мешканцями" постійно наглядає охорона.

Село Розсудів розташоване за 50 кілометрів від Чернігова. Сюди рідко ходять автобуси, а замість асфальтованої дороги – бетонні плити, що, за словами місцевих, були покладені ще за часів аварії на Чорнобильській АЕС.

Наймолодшому тут 18 років, найстаршому – 70. Тільки десята частина цих людей хоче залишитись в Україні

Серед лісу на території колишньої військової частини міститься один із трьох в Україні пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають у країні. Він функціонує з 2008 року та є найбільшим у країні – одночасно тут можуть мешкати 208 людей. Зараз пункт заповнений майже повністю, у ньому проживають 205 незаконних мігрантів.

– У ПТПІ є представники 29 країн світу, – розповідає директор Чернігівського пункту Євген Соулян. – Більшість – це громадяни Пакистану, Російської Федерації, Бангладешу, В'єтнаму. Є й люди з Алжиру, Конго, Анголи, Гвінеї, Білорусі, Індії, Таджикистану.

[L]Наймолодшому тут 18 років, найстаршому – 70. Тільки десята частина цих людей хоче залишитись в Україні. Для інших це – країна-транзит, через яку можна потрапити до Європи.

У кожного з нелегалів, які тут опинилися, свій шлях. Когось "зловили" на кордоні, дехто потрапив до рук поліції. Нерідко на іноземцях наживаються українці: обіцяють, що допоможуть потрапити до Європи, а як тільки отримують гроші – зникають.

За 10 років існування через Чернігівський ПТПІ пройшло 2,5 тисячі людей. Долю кожного окремого нелегала вирішує суд. Спочатку його поміщають до пункту на шість місяців, щоб ідентифікувати та підготувати документи для видворення в рідну країну. Максимально мігранти мають право перебувати в центрі до 1,5 року.

– Бувають люди, які не називають своїх даних або повідомляють хибні, і цей процес затягується. Після півроку ми їх веземо до судів, продовжуємо термін утримання, щоб посольство їхньої країни виписало проїзний документ для повернення. У 40% випадків не виходить встановити цю людину, тож після закінчення терміну її випускають з установи, – говорить Євген Соулян.

За рішенням суду незаконному мігранту видають документ про те, що він був у ПТПІ. Це не є підставою для законного перебування в країні, тож людина може знову потрапити до рук поліції чи прикордонників.

Працівники пункту в такому випадку радять звернутися до посольства своєї країни, та не всі дослухаються до цих порад. Дехто не полишає надії ще раз потрапити до Європи, хтось продовжує перебувати в Україні нелегально – без документів та спеціального дозволу. До речі, стаються випадки, коли до ПТПІ потрапляють громадяни колишніх країн СНД, які досі живуть з радянським паспортом.

"Це не злочинці, й у нас не тюрма"

Йдемо великою територією пункту. Мігранти по ній переміщаються вільно. Звідусіль звучать різні мови, часто можна почути ламану російську чи англійську.

Аби не виникало сутичок, мусульмани та християни живуть в окремих секторах. Але тільки чоловіки, у жінок такого розділення немає.

Найвідчайдушніші нелегали намагаються уникнути видворення просто на кордоні

– У нас є чотири сектори на 50 осіб. На лівій стороні проживають мусульмани, на правій – християни. У них є свої прогулянкові дворики, тому вони не перетинаються, – говорить Євген Соулян.

Але між мігрантами все ж стаються сутички. Мирити їх доводиться охоронцям, які, до речі, не мають при собі ніякої зброї.

– Це не злочинці, й у нас не тюрма, а цивільний заклад. Тому тут немає ані газових балончиків, ані гумових кийків, ані навіть наручників, – пояснюють у ПТПІ.

Задля безпеки по периметру пункту та всередині корпусів встановлено близько 40 камер. Це обладнання придбали за гроші ЄС. Також іноземці допомогли придбати стоматологічне крісло та інше обладнання для медичного пункту.

Допомогу хворим тут надають цілодобово. У складних випадках пацієнтів вивозять до інших лікарень. До речі, звідти, як і під час перебування в суді, легше втекти.

Такий випадок стався в Запоріжжі. Навесні цього року нелегал-азербайджанець втік із приміщення суду та півроку мандрував по області, переховуючись від міграційників. У серпні його затримали.

Найвідчайдушніші нелегали намагаються уникнути видворення просто на кордоні. Так, у 2017 році російський архітектор, який розгорнув незаконну діяльність в Україні, кинувся з ножем та міграційників та працівників СБУ, які мали випровадити його на батьківщину. Але це не врятувало його від видворення.

"Може бути різна реакція на гостей"

У нелегальних мігрантів є розпорядок дня: підйом о 7:30, відбій о 22:00. Вдень – прибирання території та кімнат, вільний час або заходи, що організовують для них соціальні працівники. У бібліотеці можна знайти книжки різними мовами, а на поверхах є телевізори. Не заборонено тут користуватися й мобільними телефонами.

Представники ПТПІ з насторогою ставляться до мого бажання подивитись, як живе чоловіча частина нелегалів.

– Може бути різна реакція, – кажуть вони, натякаючи, що жінки в цьому блоці ніколи не з’являються.

Кімнати в ПТПІ розраховані на двох, трьох та вісьмох людей. Заходимо до однієї з кімнат, де живуть чоловіки. Посередині на стільці стоїть казанок з їжею, навколо якого метушиться невеликого зросту парубок. У коридорі чутно запах їжі, очевидно, тут нещодавно пообідали. У сусідній – пусто, лише на другому поверсі ліжка спить чоловік.

У великій спільній кімнаті, де стоїть тенісний стіл, на стільцях сидять мігранти різних національностей та про щось розмовляють. Коли бачать мене – миттю замовкають. Хтось розглядає з уважністю, у когось в очах читається насторога. Виникає відчуття, що "гостям" тут не раді.

У ПТПІ годують тричі на день. Але поки кухарі в їдальні виставляють обід, деякі мешканці пункту самостійно готують звичні для себе національні страви

Тут є дві реакції на чужинців: дехто кидається з проханням про допомогу, але більшість не хочуть спілкуватися та показувати свої обличчя. Завжди є ризик, що перед ними людина, яка приїхала їх видворити.

У жіночому секторі – тиша й стійкий запах їжі. На стіні в кімнаті спільного користування – фотографії дітей з Афганістану, які жили тут разом із родинами у 2016 році.

На кухні біля плити господарюють дві громадянки В’єтнаму. У ПТПІ годують тричі на день. Але поки кухарі в їдальні виставляють обід, деякі мешканці пункту самостійно готують звичні для себе національні страви. Через це на поверхах і чоловічого, і жіночого корпусів перемішані запахи їжі.

У кого є гроші, ті замовляють собі продукти чи засоби особистої гігієни. Також мігрантам надсилають посилки. Звісно, ми їх перевіряємо, щоб не було заборонених предметів, а потім віддаємо, – розповідають працівники ПТПІ.

Одна з в’єтнамок, що возиться на кухні, вагітна й має народити в листопаді. Тоді вони разом із дитиною, яка отримає українське свідоцтво про народження, будуть жити в окремій двомісній кімнаті. Однак жінка перебуває на території країни нелегально, тож, найімовірніше, її спіткає доля більшості мігрантів – видворення на батьківщину разом із дитиною або постійне переховування від міграційної служби.

Жінки привітно посміхаються, але як тільки вбачають фотоапарат, із тією ж посмішкою починають розмахувати руками та ховатися по кутках. Таку реакцію я бачу майже всюди – нелегали не хочуть "світити" обличчя, а працівники пункту охороняють їхнє право не спілкуватися з журналістами.

На стіні в кімнаті спільного користування – фотографії дітей з Афганістану, які жили тут разом із родинами у 2016 році

"Я писал президенту, премьер-министру, в Генпрокуратуру"

– Хочете поспілкуватися зі своїм колегою?

– Тобто?

– У нас тут різні люди, є й журналіст, – каже начальник відділу аналітичної роботи, документування та перекладу Олександр Пришва.

Назустріч іде усміхнений чоловік, тисне руку та представляється – Мохамед Альбаба.

Він родом із Лівану, але з 2012 року перебуває в Україні. За ці роки він встиг пожити в Харкові, Луганську та Києві. У ПТПІ мешкає три місяці.

– Я был на Майдане, где стал председателем международного инфоцентра. Затем работал в зоне АТО, был в Славянске, Донецком аэропорту и в самом Донецке, – розповідає Мохамед. – Помните итальянца, погибшего? (Він говорить про італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі, який разом із перекладачем, росіянином Андрієм Мироновим, загинув внаслідок обстрілу поблизу Слов'янська. Поліція Італії заарештувала Віталія Марківа, українця, військовослужбовця батальйону оперативного призначення імені Кульчицького за підозрою в нібито причетності до вбивства – УП.) Мы вместе жили в гостинице в Славянске, вместе завтракали... Я работал на телеканал France 24, писал для ВВС, Al Jazeera, до сих пор пишу в арабские газеты.

Єдине, що хвилює нелегалів, – побут та юридичні питання

Каже: зізнаватися іншим про своє становище йому соромно, але виїжджати з України він не хоче. По-перше, повертатися до рідної країни небезпечно через його опозиційні погляди, по-друге, в Україні в журналіста вже з’явилася кохана.

– По закону Украины, с 2012 года я – нелегал. Мне помогают некоторые нардепы, я писал президенту, премьер-министру, в Генпрокуратуру. Надо уважать закон, суд должен принимать решение, я виноват, ведь надо было проверять все документы правильно. Я не хочу покидать Украину, это очень обидно после того, что я ей дал.

Він жартує: єдине, чого не вистачає в ПТПІ, – Wi-Fi. Та, незважаючи на поганий інтернет, Мохамед все ж слідкує за українськими новинами.

Після розмови з журналістом мене наздоганяє чоловік невисокого зросту зі смаглявою шкірою та чорним кучерявим волоссям. Ламаною англійською запитує, чи перед ним кореспондент, міцно стискає й трусить руку та швидко пояснює свою проблему.

Зрозуміти його через сильний акцент вкрай складно. Виявляється, він із родиною потрапив до пункту вдруге. Цього разу їх зловили в Словаччині, коли ті прямували до Німеччини, та доправили в Україну. Чоловік вважає, що перебуває тут незаконно.

– Ось це найважче в нашій роботі, – коментує Олександр Пришва. – Розказувати та доказувати людині, що вона тут знаходиться законно.

Працівники розповідають: мігранти чудово розуміють, що перебувають в Україні нелегально, але деякі з них не втрачають можливості поскаржитися прокурорам та адвокатам, оскаржують рішення суду. Кожен такий випадок означає нову кіпу безпідставної писанини для працівників ПТПІ.

"Хочу додому, в Росію"

Попри те, що в пункті зібралися люди з різноманітних країн та несхожих поглядів, про політику тут ніхто не сперечається. Єдине, що хвилює нелегалів, – побут та юридичні питання.

Громадянин Росії Темур намагається добирати слова, щоб наша бесіда була нейтральною. Сюди він потрапив із Сум. Каже: оселився в реабілітаційному центрі для безхатьок, а його директор, колишній правоохоронець, "здав" його міграційній службі. У ПТПІ він із минулої осені.

– Я приехал в Украину в 2013 году, чтобы покупаться в море. Тогда у Украины с Россией были хорошие отношения, мы были хорошими соседями, – згадує Темур. – В Крыму в Ялте я поселился дикарем, и у меня украли паспорт. Пока я думал, что делать, все это началось. В 2014 году мне посоветовали поехать в Киев, и я попал в эту всю "катавасию", попал на Майдан. Я оказался заложником этой ситуации.

Відповіді Темура насторожують і викликають лише більше запитань, але всю правду про себе нелегальні мігранти воліють приховати.

Чоловік запевняє, що хотів поновити документи, звертався до посольства, але з ним "никто не хотел работать".

– Я понял, что мне никто не поможет, и начал переходить границу в разных местах. Меня ловили, давали бумажку о том, что, если еще раз я пересеку здесь границу, то меня накажут по закону Украины, посадят от 3 до 5 лет. Я ее подписывал. Предупреждение было, а я не дебил, поэтому больше туда не шел.

Врешті, Темур мандрував Україною кілька років. Працював, де міг, а коли було потрібно випрати речі та поспати – йшов до реабілітаційних центрів для безхатьок. Близьких у нього нібито немає: з дружиною розлучився, мати померла, а з рідними братом та сестрою, які живуть у Казахстані, він не спілкується.

– Конечно, я хочу вернуться в Россию! У меня здесь никого нет, а там хотя бы квартира, – практично кричить Темур.

Історія майже кожного, хто тут перебуває, – це готовий сценарій драматичного фільму. Слухаючи їх, замислюєшся: які саме деталі автобіографії вони приховали? Але загалом перелякані іноземці не складають враження небезпечних для українського суспільства.

– Це, перш за все, люди, – говорить на прощання директор установи. – Зрозуміло, що вони втікають не від хорошого життя, шукають для себе якісь кращі умови, кращу роботу. І ми повинні надавати їм максимальну допомогу.

Юлія Ворона, для УП






^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2015 "Українська правда"