Напередодні  великого обміну полоненими між Україною та  так званими "ЛНР" та "ДНР"у соцмережах з'явилася ініціатива #зустрінь_своїх.   Усі охочі могли кооперуватися, аби разом дістатися  на військовий сектор аеропорту "Бориспіль". Саме туди 27-го грудня увечері мав приземлитися літак з довгоочікуваними пасажирами.  

Також, починаючи з п'ятої вечора, від метро "Бориспільська" в аеропорт курсував безкоштовний автобус, який надав "Київпастранс".

Пів на сьому вечора з "Бориспільської" відправлявся вже четвертий рейс з людьми.

"За останньою інформацією, літак має прибути між 20:30 і 21:00", – повідомив кореспонденту "УП" один з координаторів ініціативи Олександр Погребинський, колишній військовий  95-ої бригади Збройних сил України. 

Олександр ходив по салону автобуса, пропонуючи пасажирам залишити побажання маркером на синьо-жовтих прапорах. Ці стяги з розписами планували роздати кожному звільненому з полону. 

"Я дізналася про цю ініціативу з Facebook. Відпросилася на годину з роботи раніше, щоб поїхати в аеропорт. Бо хлопцям там весь час казали, що вони тут нікому не потрібні, що про них тут не пам'ятають. Тому їду зустрічати, щоб показати –  тут їх пам'ятають і чекають", –  каже "УП" пасажирка спецавтобусу, киянка Вікторія Івченко.

Біля неї на колінах тримає два букети хризантем синього і жовтого кольору Дмитро Мухорін.

"Не знаю, кому вручатимемо. Кому вийде, тому і дамо. Це найменше, що ми можемо зробити, щоб ці люди відчули, що недарма вони йшли захищати Україну", –  каже Дмитро, який теж доєднався до ініціативи в соцмережах.

За десять хвилин  автобус довозить пасажирів до місця призначення. Тут людей зустрічають з величезним оберемком синьо-жовтих кульок кілька жінок. Це співробітниці аеропорту.

На територію аеропорту пропускали всіх, але виключно через металорамку і після пильного огляду речей.

"Ні, ми не родичі. Але це все-одно наші діти. Коли діти повертаються додому, як їх можна не приїхати зустріти?", – пояснюють свою присутність на летовищі дві пенсіонерки. Одна з них приїхала з Борисполя, інша – з Києва.  

Майже всю увагу журналістів до себе привернула родина Морозових з Сумщини. Вони чекали на "кіборга" Олександра Морозова, якого взяли в полон в лютому 2015-го року.

Біля великого банеру з портретом Сашка стояла його наречена Наталя. Вона ніяковіла від  запитань журналістів про плани на весілля. Також відмовилася переказувати зміст листів, які їй кожні три місяці  спочатку з Донецького СІЗО, а потім Макіївської тюрми писав наречений. 

 "Про умови його утримання багато сказати не можу, бо він просив не ставити зайвих запитань. Адже всі листи перед відправленням перечитувалися. Ми чекали його три роки. Весь цей час нам казали, що скоро домовимося, що все буде класно, але нічого. І, якщо чесно, я вже зневірилась",  –  говорить Наталя.   

На той момент вона уже встигла поговорити з Сашком телефоном. Він подзвонив їй одразу, як перетнув лінію зіткнення.

"Вибачився перед мною за те, що спочатку поговорив по телефону з Порошенком, а вже потім зі мною. Бо обіцяв раніше, що першій буде дзвонити мені", – сміється Натяля.

Дівчина вже звикла до уваги журналістів, оскільки неодноразово разом з мамою Сашка приїжджала в Київ на акції протесту з вимогою прискорити процес звільнення її нареченого.

Після однієї з таких акцій на Банковій в серпні 2016-го року мама Олександра Ольга Морозова навіть оголосила голодування.

Станом на восьму вечора на летовищі Ольги Морозової не було. Вона разом з іншими мамами ще перебувала в готелі "Київ". Жінок не везли в "Бориспіль", доки не було точно відомо час прибуття борту.

"Дружина приїхала в Київ ще вчора, у неї з іншими мамами була зустріч з Порошенком. До вчора ми ще не мали стовідсоткової гарантії, що Саша  є у списках", – розповідає батько Олександра Олександр Морозов.

"Чому їх нарешті відпустили? Думаю, бо в Путіна скоро вибори. Йому треба піар", – припускає чоловік.

Каже що не буде перечити, якщо син знову захоче воювати.

"Я не можу за нього вирішувати. І я його не тримав. Я сам йому вручив повістку, коли дому її принесли. І вже за три дні він пішов служити, навіть медкомісію не всю пройшов", –  додає чоловік.

Прямо з Варшави приїхав зустрічати молодшого брата Олександра Валерій Олійник.

"Я приїхав, бо хочу побачити брата і стати перед ним на коліна. І одразу їду назад, мушу повертатися на роботу", –  каже Валерій.

За годину очікування в аеропорту  він вже втомився від уваги журналістів.

"Я вже те саме по кілька разів переказую. Брат був в списку спочатку перший, потім другий, але чомусь три роки його не звільняли. Я думаю тому, що таких людей не хочуть відпускати. Бо в нього великий послужний список – він в Іраку був миротворцем. Ще він командир танку, розвідник, снайпер, володіє всіма видами зброї", – говорить про Олександра Олійника, який потрапив у полон після Дебальцівського котла, його брат.

Поки Валерій з дружиною і дочкою мерзли в аеропорту, Олександр досі перебував з іншими звільненими на Донеччині. Хоча після обміну уже минуло чотири години. У той час в Краматорську тривали офіційні заходи за участю Петра Порошенка.

Не мала сил чекати на летовищі мама Олександра Тетяна Олійник. Вона приїхала в аеропорт однією з перших. Але за годину покинула летовище, коли стало зрозуміло, що на літак чекати ще довго. Проте жінці вдалося одразу після обміну поговорити з сином телефоном. Почувши його голос, вона втратила свідомість.

"Я тебе вітаю. Вони ще навіть не вилетіли з Краматорська", – близько дев'ятої вечора, перемовлялися один з одним військові, котрі охороняли летовище. Це означало, що їх зміна затягується на невизначений термін.

З Краматорська звільнених заручників спочатку мали доправити гелікоптерами в Харків, а вже потім до Києва. При тому, в Харкові теж планувалася офіційна частина зустрічі.

Зустріч полонених затримувалася  на невизначений час.

"Ні, я буду до кінця. Важливо, щоб вони знали, що їх чекають дома", – відповіла киянка Ядвіга, яка буквально тряслася від холоду, тримаючи синьо-жовті надувні кульки в руках. 

"Нічого страшного, вистоїмо. Ми вже встигнули змерзнути, напитися чаю, зігрітися, потім знову змерзнути, знову чаєм зігрітися. Не бачу проблеми. Вони жертвували своїм життям заради нас, а ми не можемо пожертвувати собою? Не дочекатися їх –  це буде не по-людськи", –  каже Михайло Іванюк, пенсіонер з Києва. Заодно він обурився, що приїхало на летовище всього лише півтисячі-тисяча осіб, а "мало б бути хоча мільйон".

"Це ще раз показує, що війна у нас не для всіх. В Ізраїлі, якби одного полоненого звільнили, то  в аеропорту таке б творилося! І термінали б для людей відкрили, і сцену величезну поставили", –  додав до загального обурення інший чоловік.

Так за розмовами, нарешті дочекалися повідомлення, що літак уже вилетів з Харкова у Київ. За двадцять хвилин до опівночі людей нарешті запросили пройти ближче до посадкової смуги.

На посадковій смузі на пронизливому вітрі довелося простояти ще сорок хвилин Аж поки нарешті не пролунав довгоочікуваний гул військового літака.

"Друзі, подивіться як вас зустрічає Київ! Київ! Не чую!", –  звернувся в мікрофон до публіки президент Порошенко. 

Публіка, хоч і втомлена чеканням, жваво вигукувала у відповідь.

Третій за рахунком офіціоз цього дня тривав 15 хвилин. Годинник показував майже першу ночі. Увесь цей час, поки тривали виступи біля літаків, родичі звільнених з полону стояли за кілька десятків метрів за перегородкою.

Нарешті Порошенко дав добро родичам йти обніматися: "Я прошу рідних, батьків, дітей, проходьте, зустрічайте!"

Рідні одразу кинулися навипередки до своїх чоловіків.

22-річний Валентин Богдан з Львівщини, боєць 24-ої окремої механізованої бригади, закривши очі, однією рукою обійняв матір, другою – дружину.

В обіймах сина мама паралельно набирала по телефону родичів і сповіщала, що нарешті стоїть поруч з Валіком.

Вир емоцій, обіймів та сліз опанував летовище. Крім рідних, до звільнених чоловіків підходили всі охочі. Люди обіймалися, дякували, дарували квіти і пригощали цукерками.      

"Нормально, нормально здоров'я. Ну трохи зуби треба лікувати і з оком проблеми", – відповідає людям боєць 2-го батальйону "Горинь" Олександр Калін.

"Ну звісно, що я радий, я щасливий", – розгублено продовжує відповідати журналістам боєць. Врешті, його близькі просять поки не задавати запитань і дати їм самим нарешті поспілкуватися.  

"Все, все, вибачте, ми підемо в автобус", –  відтягує від допитливих журналістів дружина вченого та громадського діяча Ігоря Козловського, який в цей час розповідає на диктофон про катування в підвалах "ДНР", після яких місяць вчився наново ходити.

Проте родичі приїхали не до всіх.

Учотирьох навколо свої сумок стояли вихідці з окупованої Горлівки. Там нині залишилися і їхні родичі. Усі четверо були у списку цивільних заручників.

"Ми всі тут за шпіонаж сиділи. Мене взяли за те, що я в твітер різне писав", – каже Михайло Соболєв.

Чоловікам повертатися тепер нікуди.

"Я поки не знаю, куди після лікування поїду. Можливо, в Південноукраїнськ. В мене там друг живе", – каже Ігор Яковенко, який потрапив у полон після того, як його застукали з біноклем, в який він виглядав позиції бойовиків.

До чоловіків підійшли дві жінки і пригостили апельсинами і карамельками.

"Вам потрібна глюкоза, їжте. Синочки, ми вас просимо, тепер добре харчуйтеся, набирайтеся сил", – по-материнськи ласкаво промовили жінки.

Чоловіки ніжно посміхнулися у відповідь. Вони виглядали щасливими, але водночас  розгубленими.

Мар'яна П'єцух, фото автора