Українська правда
ПУБЛІКАЦІЇ

Кремль: синдром символьної недостатності
10.09.2009 12:15,  Остап Кривдик, для УП
Сучасний стан Росії можна діагностувати як переживання "проблеми сепарації" – нездатність відокремити себе від своєї матері Русі-України. Росію чекає зміна парадигми: з "старшого брата" на "доньку", або, як мінімум, на "молодшу сестру".

"Вы не читали дневники Деникина? Обязательно прочитайте! Там у него есть рассуждения о большой и малой России, Украине. Он говорит, что никому не должно быть позволено вмешиваться в отношения между нами, это всегда было делом самой России!...
Преступление, это если кто-то только начинает говорить о разделении России и Украины, даже когда об этом говорят участники белого движения или иностранцы".
Владімір Путін, цитуючи мемуари Денікіна, 24 травня 2009 року

Блогозвернення Мєдвєдєва – це паніка. Його агресія щодо України – це страх. І причина його страху – і в символьній конструкції сучасного кремлівського режиму, і в схемі його історичної легітимності.

Кремль панічно боїться української окремішньості і української суб'єктності. Економічні (газ) і безпекові (зброя) претензії – тактичні. Стратегічними є претензії гуманітарні, адже саме в цьому секторі стоять питання "ким я є?", "де моя Батьківщина", "ким були мої предки", "хто наші і хто чужі", "в що я вірю", "ким я хочу бути".

Хотів би висловити свою повагу до росіян і до їхньої країни, і водночас висловити застереження, що імперський базис легітимності Росії петровсько-брєжнєвського стандарту не передбачає України в іншім, аніж територіальнім, розумінні.

Саме тому "російська демократія закінчується там, де починається українське питання". Отож, Росії слід переосмислити свій гуманітарний базис – і це, в першу чергу, потрібно їй самій.

ПОГЛИНАННЯ ЧЕРЕЗ БРАТЕРСТВО VS ІСНУВАННЯ В РІЗНОМАЇТТІ

Теми, що стосуються України, є базовими складовими імперської ідеології Кремля. Дозволимо собі вичленити 4 найболючіші для Кремля точки, котрими українська гуманітарна концепція руйнує кремлівську лінію історичної легітимності:

Севастополь: віра і Південь

"Американцам очевидно, что Севастополь, с его вековыми традициями форпоста против иностранных агрессоров, город, в котором кровью защитников навеки спаяно русско-украинское единство, не может стать натовским "непотопляемым авианосцем".
Дмитро Табачник,"Третья оборона Севастополя", Киевский Телеграф, 27.06.2008

Питання про церковне первородство – це питання про духовне батьківство. Саме в Херсонесі хрестили Володимира Великого, саме тут закладалася спадковість з Константинополя.

Оскільки Херсонес було віддано як викуп за хрещення, він також є символом зверхності над Константинополем, підставою для декларування рівності з ним. Тому для імперії залишити таке місце в своїх межах – це справа честі.

Вдруге він ідеологічно появляється як мілітарна база, котра пережила дві криваві поразки у імперських війнах 19 і 20 століття. "Форпост російської слави" є символом мілітаризму і імперського ультранаціоналізму.

По суті, претензія Кремля на Севастополь – це претензія на весь Південь України, на всі "дітища" Катерини ІІ – тобто Одесу, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ. Сам факт перебування цієї території не в межах імперії – то удар по її самолюбству.

Втім, змогла ж Британія передати Китаю Гонконг, а Португалія – Макао після 500-річного володіння. Це не заважає пам'яті, і, водночас, закінчує війну. Теперішній Севастополь – це мультикультурний, мультиісторичний центр з двома з половиною тисячами років історії, де російсько-імперський епізод складає приблизно одну восьму всього його існування.

До 1648 року контакти Криму з Московією були маргінальними, а от з українськими землями відбувалася постійна війна і торгівля. Українська концепція ж не заперечує ролі імперії в урбанізації Півдня, але нагадує про активну участь у ній українців.

Основна роль у завоюванні Півдня – за козацькими полками. Основні робочі руки Півдня – українські. Основні сили Чорноморського флоту – з українців. Тому українська державна спадкоємність тут – логічна і історично справедлива.

Київ: "звідки пішла земля Руська"

"Киев-то — это наш Иерусалим и Константинополь, это сердцевина нашей жизни. Можно просто закрыть глаза на тысячелетнюю историю и сказать, что ничего, мы уже 20 лет независимы, и давайте мы все тут перекроим".
Митрополит Кирилл, зустріч з чернецтвом, мирянами, духовенством, архиєрейством, студентами та викладачами Київської духовної академії та семінарії, 29 липня 2009 року

Україна для Росії – це як Косово для Сербії. Саме тут було осердя давньоруської державності, тут зосереджена більшість древніх руських святинь. Тут коріння російської держави. І бачити, що там зараз інша держава з іншою мовою і культурою, для імперії – прямий натяк на її вторинність, адже Володимировий тризуб є саме українським державним символом.

І хоча ще грабунок Києва Андрієм Боголюбським мав би обірвати пуповину між Києвом-батьком і Москвою-донькою, Московія, доки не оволоділа Києвом, не могла стати імперією.

Київ своєю християнською історією є символом духовної зверхності над Москвою, митрополією, яка з'явилася на 600 років пізніше, а ще через 200 років в політичний спосіб підпорядкувала собі і Київську митрополію.

Тому володіння і контроль над Києвом, як джерелом християнства на Русі, є прямою підставою для глобальних претензій Кремля в зоні православного світу. Києва неможливо позбутися – його можна тільки переінтерпретувати, символьно поглинути.

Кремлівська "картина світу" ігнорує Галицько-Волинське князівство, як продовжувача традицій Київської Русі, і давньоруські традиції Великого Князівства Литовського, описуючи пост-Батиївську Україну як "дике поле", з якого, все що було живе, рушило ховатися на Північ. Тож тільки із Півночі справжня Русь при Хмельницькому буцімто й повернулася.

Але ніщо не заважає християнам їздити до Єрусалиму – для цього не треба їм володіти, хоча хрестоносці таки пробували безуспішно його завоювати. Походження європейської цивілізації від греко-римської епохи не робить Німеччину або Францію васально залежними від Риму чи Афін.

Бути "дочкою" не означає належати комусь чи залежати від когось – це просто означає пам'ятати свої витоки, поважати їх. Так і для Росії – сягати своїх витоків в Україні не має становити проблему.

Конотоп і Батурин: підрив міфу "братерства"

"Кому и зачем необходимо сегодня церковно реабилитировать отлученного от Святой Церкви почти 300 лет назад клятвопреступника (Мазепу)? Ответ на этот вопрос лежит на поверхности. Это выгодно националистическим и раскольническим силам на Украине".
Протоиерей Андрей Новиков


Міф про "возз'єднання двох братерських народів" Переяславською угодою ховає за собою всю ту політику знищення козацької держави, котра почалася одразу по смерті Богдана новими переяславськими статтями, а закінчилася знищенням Січі через 130 років.

Звернімо увагу: опоненти промосковського курсу трактуються як "зрадники", себто свої, що перейшли на бік ворога. Символьне поглинання – уже на базі самого терміну.

Саме відтоді спроби унезалежнення України трактуються як зрада, як підступ ворожих сил, а самих борців за незалежність називають маріонетками в чужих руках. Єдиноправильний шлях в такій схемі – це інтеграція в імперський простір на зразок кубанських козаків.

Саме тому альтернативні козацькі проекти, улегітимізовані сучасною владою України – чи триєдиний литовсько-польсько-руський союз Виговського, чи україно-шведський союз Мазепи – руйнують поняття спільно імперського, як єдиної правильної альтернативи. І Росія мусить їх прийняти саме як частину окремої української історії, з батуринською, а не петербурзькою точкою зору.

Відтак, "братерство" повинне трактуватися не як примусове співжиття в комуналці спільної імперії з присмаком ґвалтівного інцесту, а як особливе сусідство, дружньо-родинний формат якого ще чекає свого визначення.

Голодомор і Друга світова: антисовєтчина

"Российско-украинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой Вашей администрацией линии на пересмотр общей истории, героизацию нацистских пособников, возвеличивание роли радикал-националистов, навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932–1933 годов как "геноцида украинского народа". Дмітрій Медвєдєв, послання до Віктора Ющенка, 11 серпня 2009 року

Новий старий російський гімн, хоча і з іншими словами, відсилає до символьного спадку СРСР. Реабілітація Сталіна широким спектром сил – від неонацистських груп до патріарха Кирила – дає певну моральну картину сучасної російської держави, реабілітуючи сталінські погляди на національно-визвольні рухи на околицях імперії.

Чільною стала агресивна антинацистська риторика, куди попадає і НАТО, і США, і місцева опозиція, але особливе місце в ній займають українці. Степан Бандера (єдиний українець, якого не називають "зрадником" – він таки "ворог") – головний український нацист, дарма, що він 4 роки просидів в нацистському концтаборі.

Прив'язування українського до нацизму – ноу-хау 2004-2009 років. Та пострадянський антинацизм – це класичне "на злодієві шапка горить", звинувачення опонента в своїх гріхах, щоб за них не відповісти.

Голодомор, як концепція, є, в першу чергу, моральним звинуваченням сталінського режиму: всі "ефективні менеджерства" зводяться до ефективного менеджменту смерті і реквізицій.

Розуміння Другої світової, як громадянської для України, руйнує радянське підґрунтя "спільності" – спільної "Великої Вітчизни" і відповідної війни, пропагандистських "інтернаціоналізму" і "антинацизму". І другий Нюрнберг – тепер за концтабори і національні чистки комунізму – розтрощить судоплатовську гебістську браваду і жуковську перебрехану м'ясорубну воєнну тактику.

Діагноз

Тоталітарні держави критично залежні від символів. Де немає діалогу – мусить бути віра – сліпа, порізана на міфи, котрі знаками ведуть людей у необхідному для влади напрямку.

Поки що Кремль бореться з незалежною гуманітарною сферою України через заперечення окремішньості українського – окремою історією починаючи і окремою державністю закінчуючи.

Його боротьба за "первородство" чимось нагадує біблійну боротьбу Якова з Ісааком, тільки в ролі сліпого Ісаака виступає весь навколишній світ, і, в першу чергу, – Європа і США, котрих і треба переконати в "історичній справедливості" кремлівського домінування в Україні.

Втім, сучасний стан Росії можна діагностувати як переживання "проблеми сепарації" – нездатність відокремити себе від своєї матері Русі-України. Її агресивність і непередбачуваність – це стан дезадаптації, аналогічний поведінці 14-річної дитини, безвідповідальної і самовільної водночас. Тому Росію чекає зміна парадигми: з "старшого брата" на "доньку", або, як мінімум, на "молодшу сестру".

Насамкінець. Україна відчалює від "російського (читай: імперського) континенту" і рухається в напрямку світу європейських цінностей, серед яких найперша – права особи: свобода, повага, гідність, відповідальність. Зникає колоніальна "спільна історія", "спільна культура", "спільна економіка", врешті-решт, "спільна Батьківщина".

Символьні пастки минулого поки що не дають закінчити садомазохістичну російсько-українську зв'язку, у котрій обидві сторони так вжилися в ролі ката чи жертви, що не хочуть виходити з гри. На шляху порозуміння потрібен буде тривалий діалог, схожий на україно-польський, увага і повага, прохання про прощення і вміння самим прощати.

Росія і Україна мають шанс стати цивілізованими країнами з спільним корінням, котрі є сусідами, як, наприклад, Чехія і Словаччина. Прийде момент, коли ми залишимо історію історії, і закінчимо війни 18-20 століття, котрі стомили нас усіх. Наші народи і наші держави потребують миру, і їхнє майбутнє – за нами.

Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП

Автор дякує за допомогу в написанні статті Орестові Сувалу (Львів).

404 Not Found

404 Not Found


nginx





^ Догори | УКР | РУС
   Головна | Новини | Публікації | Колонки | Блоги
©2000-2011 "Українська правда"